Григорій Савич Сковорода
Почалося все у далекому 1722 році на Полтавщині в селі Чорнухи, коли в небагатій козацькій родині Савки Сковороди народився син Григорій. Змалку хлопець виявляв хист до науки й музики, тому батько, бажаючи синові кращої долі, віддав його "гризти граніт" до Києво-Могилянської академії. Отримавши доступ до бібліотечних фондів академії та її кращих викладачів Григорій Сковорода почав їх настільки жагуче вивчати, що ледь не у всьому виявився кращим із студентів, а слава і визнання ширилися далеко за межі рідного вузу та України. Проте слава і визнання досить часто йде нога в ногу із завистю і ненавистю - філософ, переслідуваний за свої погляди як державою, так і духовенством, понад 20 років свого життя провів у мандрах. Можливо саме там, серед народу, і зародились і розвинулись його погляди та сформувалось вчення, в якому біблійна проблематика жорстко критикується та тісно поєднується з прогресивними ідеями платонізму, стоїцизму. Велич і вічне визнання Сковороди полягає в тому, що в добу національного гніту, жорстоких утисків українського народу Російською імперією він став на сторону співвітчизників - чого варта його відповідь еліті - "А мій жребій з голяками". Творчий доробок, навіть у таких умовах, налічує чимало філософських творів, збірки віршів, байок, притч.
Пам‘ять про видатного філософа, педагога, поета шанують в Україні та й в усьому світі. Його творчість стала, без передбільшення, явищем в українській культурі XVIII століття. Відзначаються його ювілеї, відкрито меморіальні музеї, йому споруджено монументи.
Будучи генієм свого часу, і в останню путь Савич пішов "по-філософськи", залишивши по собі геніальну і добре впізнавану фразу «Світ ловив мене, та не впіймав…»